"А осмелься я вести себя так, мои хозяин выгнал бы меня сразу.."
Франц Кафка. "Перевтілення"
- Він, мабуть, тут знов
ночував, - бідкалась секретарка колезі на офісній кухні за філіжанкою кави. –
Кабінет його открить не можу, ключ з тої сторони вставлений. То знов той будун…
Терпіть не можу такі дні… Кефір, вода, купи мені високого папугая…
- Так Інокєнтій у нас
Бодунович? – хіхікнула подруга.
- Ага!, - махнула рукою. –
Була історія… І все, шо в нас в офісі не в’яжеться з логікою тоже Бодуновичі…
***
На столі з червоного дерева
стоять порожні пляшки всякого дорогущого алкоголю, тарілки з сирами, пів палки погризеної
ковбаси, нольпять мінералкі, розмотані кубинські сигари… На дивані червоне боа
і вся підлога у конфєті. Інокєнтій стоїть в кутку, колупає клювом стіну і
постійно повторює «задовбав, задовбав, задовбав…»
За столом крісло повернуте
до входу спинкою і явно в ньому хтось сидить і тихенько посапує…
- Жанна, ви сюда как попалі?
Я ж вроді двері закривав…ілі нє… - почулося із-за крісла.
- Самі шось відкрились, то й
я зайшла… А шо у вас з голосом, пане начальник? – дівчині якось не по собі
стало від скрипучого голосу і вона відійшла трохи назад.
- То, навєрноє, із-за
вчєрашнєго совєщанія з партньорами… не в те горло… ну, такоє… - бурмотів він
голосом, який ніби цвяхом йорзав по склу.
- Кєфіру? – поцікавилась Жанна
і перевела погляд з крісла на папугу. – Може «високому» визвать
вєтєрінара? Його шось циклить в кутку…
- Оспадя… не чуствую ног…і
очі розліпить не можу…да, давай кєфіра і… пока всьо.
Жанна вийшла, закрила за
собою двері. За дверима наткнулась на дівчину з якою раніше пила каву. Та
кивнула на двері боса і у її погляді читалось питання «Шо він там?», на шо
секретар відповіла мовчазним прокручування пальця у віска…
***
Всі збіглись на дикий
скрипучий крик, який лунав з кабінета начальника. Жанна майже ногою відкрила
двері, влетівши молнієй всередину. Від побаченого пакєт кєфіра випав з рук,
лишивши на підлозі білу пляму, яка повільно розтікалась… Зверху на пляму
рухнула в обморок і сама секретарка, а всі інші в паніці і з криками розбіглись
хто куди…
***
- Задовбав, задовбав,
задовбав… - тицяв клювом Інокєнтій Жанні у ніс.
Вона відкрила очі і махнула
рукою, відганяючи від себе зацикленого папугая. Дуже боліла голова. Плаття
перемазане у кефірі…
- Я вас рошу, Жанночка, нє
надо арать… - знову десь рядом заскрипів знайомий голос. - Я сам не понімаю, шо
всьо ето значить…
Жанна, подивившись босу в
очі, знов відключилась на пару хвилин і прийшла до тями під теж саме монотонне «задовбав»….
- Жанночка, ви так сєбє
голову разшибьотє…
- Чуєте… то шо, жарт такий? –
тихо спиталась дівчина.
- Развє по мнє скажеш, шо
ето смєшно?!
Перед секретаркою стояло
шось, шо нагадувало начальника, від якого лишилась лише голова, а нижче неї
дріботіли ніжки павука. Пів кабінету було вже в павутинні…
- Я не знаю, как у мєня ето
получається, воно саме випадає і отак вот красіво всьо та паутінка обмотує…
Красіво ж, да?
***
Дівчина влила в себе залишки
віскаря і тільки тоді менше стала боятись усього, шо відбувалося:
- Ви хоть шось з вчора памятаєте?
Як то могло статись?
- Я пробував вспомніть, але…
нєт…пусто…
- І шо з Інокєнтієм теж не памятаєте?
Мужчина подивився на пташку,
який докльовував поцвівший сир, та помотав головою.
***
- Альо, скора помощь? Тут
такє діло… тільки не ржіть… нє, не косточка в ніс – дорослі ж люди! В нашого
начальника пропали ноги. Альо… Нє, не зовсім пропали, появились інші… Такі як в
паука… Альо, я ж просила не ржать…
Нє, ми не пили… Ви приїдете?.... Та ну, якій вєтєрінар?!
***
- Інокєнтій, відійди від
доктора! – відмахувала дівчина папугая від лікаря, який в обмороку розпластався
біля кефірної плями, яку собою не дотерла дівчина.
- Как такоє возможно?! –
дуже цікавився медпрацівник, спостерігаючи, як дорослий, тепер вже
напівмужчина, бігає по кімнаті, замотуючи предмети в павутиння.
- Задовбав! – прокричав Інокєнтій.
- Але знаєте шо?! Голова
вообщє нє баліт…не так как всігда було послє будуна, - скрипів начальник.
- Нєєє, уважаємиє… Ми
Гіпократу не обіцяли павуків лікувать… Фуфуфу!
***
- Лєнка, шо робить? Ніхто
його дивиться не хоче, всі бояться… Заре їсти ше попросив…
- Мух ловить в наші служебні
обязанності не входить.
- От нашла ти врємя для
шуток…
***
- Жанночка, может я сєгодня
засну і до завтра всьо пройдьот?
- Дуже на то сподіваюсь, бо
ми якось всі в тупіку…
- Задовбав! – резюміровал Інокєнтій.
***
- Ви вже 3 дні на хлібові…
Далі вихідні… Пробачте, але я не зможу приходити... – казала Жанна Спідермену (як
його на той час вже прозвали співробітники), який розгулював по власному
кабінетові у червоному боа.
Він ніяк на то не
рідреагував, запитав лише про папугу:
- Він всьо врємя одно і тоже
талдичіт… то я єго задовбав штолє?
- А ви в нього питались? –
посміхнулась Жанна.
- Хамітє?
***
На вранішній каві колеги
ділились своїми враженнями від вихідних. Декілька сотрудніків не вийшло на
роботу, бо їм було лєнь, дехто вже закурив на кухні, хоча то було категорично
заборонено…
- Анархія, нє так лі?
Жанна пожала плечима.
Задумалась. І через декілька хвилин мовчання тихо додала:
- Я не хочу до нього
заходить сьогодні… Так мені то всьо надоїло…
- Як каже Інокєша, задовбав,
да? – перепитала її подруга.
- От десь саме так…
***
Народ приходив на роботу
коли хотів і як хотів. Жанна все рідше й рідше заходила до начальника, лише раз
в декілька днів за двері ставила миску з хлібом та миску з водою. Ніхто з
близьких чи друзів Спідермена не питався шо він і як він.
Та й він сам перестав весело
мотать по куткам павутиння, а мовчки сидів у дальньому темному кутку. Папугу з
кабінету забрали. Тепер він бухгалтерію діставав своїм «задовбав»…
***
- Задовбав, задовбав,
задовбав…
- Ааййй! Ти мене сам
задовбав! – кричала Жанна на папугу, який вже другий день звикав до її дому. – Геть
не рада, шо согласілась тебе до себе взять, як той павук склеївся…
- Задовбав, задовбав,
задовбав…
- Ти шо, мене навмисно із
себе виводиш?!
- Задовбав, задовбав,
задовбав…
В Інокєнтія полетів тапок.
- Задовбав, задовбав,
задовбав… Чуєш, Жаннулік…
Дівчина плюхнулась на диван,
почувши, шо папуга до неї звертається.
І він продовжив:
- Той бухарік тоже собі
багато позволяв… Спочатку «хочу високого папугая», а потім починається всяка
єрунда по типу ото твоїх лєтающіх тапків, або його влитого мені в горло віскаря,
– терпіть то пойло не можу! – чи то протирання мною пилі… Задовбав! Панімаєш?!
Переляканна Жанна покивала
головою.
- Нічо ти не панімаєш, - сів
коло неї Інокєнтій. – Коротко тобі скажу, якшо будеш мене задовбувать, то будеш
повзать змією… Цепь собитій улавлюєш?