ХЕППІНЬЮЄРЮ!

- Давайте, вже якось бистрєє, дамочки! - мекала вона у рупор, путаючись дрібними ніжками у подолі яскраво синього пальта. - Мнє вже скоро на сцену, а ви всьо не готові до мєропріятія!

***

- Оспадя, куди вона ото пальто нацепила?! - дивувалась одна "панянка", стоячи в черзі за прикрасами.
- Так кожен рік шось ото подобне: то свиня якась прийде, то кінь, то оце мєлка така коза, да як нарядяться... - пояснює інша, яка вже встигла на себе накинути сріблясте боа.
- Дєд з нею! - махнула гілкою перша на синє пальто. - Ви вже шаріків та вогників собі закупили? Боюсь, шо все переді мною розберуть...
- Не волнуйтєсь, - посміхнулась вона, розправляючи свої голочки. - На всіх хватіт!

***

- О, красіво понаряжались, маладци! - знов почувся голос з рупора. - Розходьтеся вже по домам, людей начінать радувать...

Ялинки, в блискучих прикрасах та різнокольорових вогниках, повільно ковзали по снігу до горизонту.

- Красівооо як.. - любовалась тим дійством коза. - Так! Крашу губи і пішла - скоро вже, зовсім скоро, мій вихід в люди...

З НОВИМ РОКОМ!

ПО ТУ СТОРОНУ КАЇРСЬКОЇ ДОРОГИ...

Каїр. Дорога у чотири полоси в кожну сторону. «Копієчні» пом’яті з усіх сторін, припавші пустельним пилом та міським смогом, машинки десь їдуть, спішать. Єгиптяни, підібравши свої біленьки галабеї, шоб не плутались під ногами, перебігають дорогу, як мурашки, огинаючи машини, при цьому не дуже дивлячись по сторонам. Клаксони, свист, спека…

- Чуєш…, - кажу я подрузі, стоячи на тротуарі та показуючи вказівним пальцем на обшарпаний отель, шо стоїть собі серед таких самих обшарпаних будиночків від нас через дорогу. – Нам же оце туда, да?

Подруга киває. І в тому кивку читається весь ужас…

Вона поправляє на плечах рюкзак і тихенько так каже:

- Я молода, чуєш? В Алєкс ше їхати збирались… так жить хочеться… може ми на цій стороні отель найдемо?

- Капєц… Як вони то роблять?! - дивуюся, не відриваючи погляду від десятків людей, які без проблем перебігають через сотні пролітаючих мимо автомобілів.

- О!, - підстрибнула подруга. – В мене раділась ідєя! Давай зловим таксі!

***

- Салям алєйкум, хадритак!, - звертаюся до таксиста.

- Алєйкум васалям… хехе… вам куди, хабіби, їхати? -  він дуже посміхається всіма своїми чотирма білосніжними зубами.

- Оооон туди, - показую на отель, через дорогу.

- Маганіні чи шо?! – крутить він пальцем у віска. – Перейдіть собі та й всьо! Хто це через дорогу переїжає?!

- Хадритак, ну, мін фадлак, перевези, а? Заплатим тобі гарно….

Дядько відхилився трохи, шоб через моє плече подивитись на подругу. Зміряв нашу платоспроможність. Знову посміхнувся:

- Шось ви нє очєнь на туристок схожі… Ше й на арабській калямаєш… Зато дорогу не переходите…хммм… Доллар заплатите?

- Мать, таксист аж долар хоче, - хіхікаю я, звернувшись до подруги. – Їдем чи подождьом подєшевлє?

- Ого, доллар! – стримаючи сміх, відповіла вона.

Таксіст піднапрягся, подумучи шо, скорш за все, спугнув клієнта.

- Тамам, - кажу, погоджуюсь на ту доларову поїздку, і ми сідаєм в жовту прокурену та не раз підбиту машину.

***

-Вже сорок хвилин як ми стоїмо…їсти вже хочу, - шипить подружка, мацаючи у рюкзаку, куди закотився останній бутерброд.

-Мать, кто нє відєл Каїр, той нє відєл мір, як казали у казках тисячі й одной ночі…

-Ото рівно тисячу ночєй ми з тобою вже на ту сторону вулиці і їдем… Лишається у нас одна ночь шоб той Каїр дивитись… Де той, блін, бутер?!

-Забери, мін фадлак, руку з клаксона, дядько, а? Шо ж ви тут пищите всьо врємя?!... Голова вже квадратна просто… - звертаюся до «ізвощіка».

-Не праблєма, - каже білозубий араб, весело вибиваючи на клаксоні вже трохи інакшу мелодію.

-Я вас обожнюю просто…

-Хабіби, - знов показує свої останні зуби таксист. – Мо вас завтра тоже я покатаю?

-А ти нас до завтра довезеш хоть на ту сторону, а? – злиться колежанка. – Переклади йому!

***

- Хамса гені, як і обіцяла, - передаю дядькові долар, накінець вже спинившись під отелем.

В цей момент в машині стає дуже темно, її починає трясти, а араб кричить таке, шо ні одна цензура ніде не пропустить…

Нас чіпляє бік у бік автобус і протягує за собою.

Араб ні секунди не задумуючись давить по пєдалям і ми рушаєм швидко з місця наздоганяючи автобус.

- Прєкрасна… Добре, канєшно, шо ми хоть виходить не почали…, - бурчить подружка.

- Прєключєнія только начінаються, по ходу…

- Заре ше биться начнуть, аби й нам по морді не надавали.

Таксист зупинився за автобусом, вискочив до водія та почали вони один одного матюкать, трохи штовхать та викликали поліцію.

Колєжанка найшла накінець останнього бутерброда, розділила пополам і ми, сидячи в машинці та жуючи свининку, шукали плюси в тому шо з нами відбувається у найбільшому арабському мегаполісі.

Далі приїхала поліцейська машина. З неї вийшов хлопчина років двадцяти пьяти з дуже серйозним виразом обличчя і нагладженою формою. Спочатку він підійшов до автобуса, оглянув його бокову сторону, пальцями, як ото в старіну, відміряв скільки там локтєй чи аршинов, (джинов чи шайтанов) подряпина, шось заклякав у протокол і пішов дивитись на таксішку…

- Боже всємогущій і пророк його...!, - з такими словами, він кинув той протокол долу і підбіг до нашої машини пригладжуючи кучерявого чорнявого чуба. – Буенос ночєс, мадами! Агнабєї? – уточнив він, чи ми іностранці.

- Ше й які! – крикнула подружка через привідкрите вікно на чисто українській, ховаючи за щоку гріховне м’ясо.

- Шо ви? Куда ви? Довго? Я вам нравлюсь? – затараторив поліцай, поки водії аварійних машин вже геть розгубились шо відбувається.

- Аньо, переведи йому, дуже прошу, шо я хочу вже пісять… Ми вже 2 години дорогу переходим… - попросила подруга.

- Е?

- Вона каже, шо нам би вже залишить всіх вас красавців таких і накінець заселитись і побачить Каїр… - перекладаю я.

- Я вас атвєзу.

***

Поліцейська машинка висадила нас під отелем.

Протокол так і лишився недописаним, а подряпина на таксі невідміряна…

***

-Аааайайййййй…., - кричала колежанка, висунувшись із вікна отельного номеру. – Астанавісь мгновєньє, ти… просто астанавісь!

-Дай і я на них звідси подивлюсь. Ні разу не дивилась на піраміди з вікна…

А внизу продавали свіжі хлібні лєпьошки, на ослах везли якісь свої пожиткі немолоді єгиптяни, мужчини курили кальян та грали в шахи, діти ганяли порваного м’яча, муедзин кликав на молитву, і дві блондинки висунувшись з вікна жадно ловили кожну секунду, і лише вони, піраміди, стояли незворушні, але, здавалося, раділи тому, шо навколо життя, рух і час до всіх нещадний, окрім них…

ВЕЧЕРЯ

- О, пришла вона наканєц… Наказать треба однозначно…, - потягнувся, розліплюючи очі після десятигодинного сну. – Чуєш, альо! Жрать давай, бігом!

Вона роззулась, зняла пальто та пішла з пакетами на кухню.

- Тобі шо на вечерю готувати? – поцікавилась дівчина . – Рибу чи мяско?
- Б-І-Г-О-М!!! Я сказав… готувать вона буде… Ж-Р-А-Т-Ь!  Ж-Р-А-Т-Ь!  Ж-Р-А-Т-Ь!
-  Та чую я, шо ж ти репетуєш? – і грайливо посміхаючись додала. – Сумував?

Він сів і нахмурився…

Кожен ранок вона дуже рано кудись йде, а ввечері пізно приходить і все, на що її вистачає, то мінімальна суха вечеря, нууу…іноді звичайно балує якимось надзвичайно смачним їдлом, але….

«Мені бери, хоч вішайся… весь день – скукота… На роботу, канєшно, не підеш – в неї самої гарно получається працювати, а в мене талант спати… Можна хоч на змагання по спанню йти, медалів назбирать… Ну, то такоє… Сплю, коли просипаюся злюся на неї, і від того знов лягаю спать…»

Раптом рідний голос перервав його роздуми:
-  Йди, засранцю, їсти! Вечеря готова!
- Наканєцта! – жадно накинувся він на тарілку.

Вмившись він сів коло неї, заглядаючи у очі, так ніби в саму душу…
- Чуєш, а я-таки сумував… - зажмуривши очі, притулився до її щоки.
-  Знаю, котику…
-  Давай завтра раніше приходь, добре?
- Крілика тобі завтра принесу, ага!
- Ну, всьо…харош сантімєнтов! – буркнув він і погнав кататись на шторах…

ПРАВОСЛАВНИЙ БАНКІНГ

"РПЦ предложила создать систему православного банкинга" (с) 

- Дєнь добрий, святой отєц, - шукаючи місце, куди б присісти, звернувся до працівника банку худий чоловік років сорока в сірому пальто часів Союзу, жмакаючи в руках зеленого біретика. - До вас можна звернутись?
- Одну сєкунду, син мой, - поглажуючи бороду відповів чолов'яга років тридцяти в рясі і з бейджиком на грудях "о. Онуфрій". - Поправлю "іконки" на робочому столє, бо вже нічо найти не можу.

Мужчина з краю кімнати присунув табурет на позолочених ніжках оббитий червоним бархатом до столу службовця, зняв пальто й сів.

- Як звать? Вам крєдіт чи шо? - питався працівник банку Онуфрій.
- Іван я. Да, крєдіт, єслі можна... Дуже треба мені гроші, шоб кришу в хаті підлатать...
- Ви в курсє, што сума кредиту розраховується в процентном соотношенії до того, скільки ви пожертвували нам грошей за все ваше життя?
- Але ж..., - потупив очі на паркет з червоного дерева мужчина. - Але ж...
- Ага, всьо як обично, - буркнув молодик в рясі. - Зараз ви скажете, шо грошей на церкву давали, а чеки предоставить не можете, так? Вгадав?

Він відклав ручку з золотим пером, на якій Іван помітив напис Parker (бачив такі в рекламі), встав з-за столу і підійшов до вікна:
- Ми, канєшно, чєловєколюбиві - нам так положено, але ж всьому є прєдєл. Пойміть нас тоже...

Іван майже розумів...
Розумів, шо продавши навіть того табурета, на якому він сидить, він може дах повністю і не відремонтує, але дитині купить ровера зможе...

- Што же дєлать, святой отєц?
- Вам скільки треба? - питався Онуфрій, перехрестивши сєйф, який стояв коло вікна.
- Тисяч пядесят рублів...
- Пядесят.., - задумчиво повторив молодик, вертаючись до столу. - А віддавать скільки часу плануєте? У нас різні графіки погашення є...

Іван пошуршав по кишеням свого пальто та дістав звідти клаптик паперу і протягнув Онуфрію:
- То довідка про зарплату з роботи... Я розумію, шо мало... Але завод наш вже давно нікому нє нужен... Доживаєм...

Бородатий чоловік взяв довідку та голосно росміявся:
- А то всьо тому, шо ви всі думаєте лише про матеріальний світ, а не духовний... Он бачите, як у церкві всьо харашо, шо й вам, пріхожанам, помагаєм дуже...
Поклацав шось на клавіатурі, встав, підійшов до сейфу, дістав звідти пачку грошей і протягнув Івану:
- Ось тобі твій крєдіт. На скільки будете часу брать?

Іван подивився пристально в очі бородатого Онуфрія:
- ... до суда Божого.

ПСАРНЯ

- Шо за ідіотська ідея?! Нема нам куди дівать грошей, га?! - дуже возмущався Інокєнтій, натягуючи "сімейки", на яких від часу вже ослабла резинка.

- Карасику мій, - заламувала руки Свєтка, і намагалась видивитись поніманіє в очах чоловіка, шо вкласти всі сімейні гроші у відкриття пітомніка собак - то не просто гарна ідея, а ба навіть, геніальна, - В нас будуть плодитись лише самі прібильні породи!

- Твоя мати з сестрою штолє?! - зайшовся сміхом дебелий мужик Інокєша.

- Виноградику мій, - не вгамовувалась жіночка, поправляючи однією рукою величезні окуляри, іншою - засмальцьований локон, - Будем гроші мать з папійонів та расєйськіх тоїв...

- Та не матюгайся ти!, - буркнув чолов'яга, стукнувши кулаком по столу, - Псарню вона придумала! Купуєм Ланоса та стаєм в таксі! Я, жєнщіна, тобі всьо сказав! Ясно?!

***

- Пронто, - мобільний весь у стразах Сваровскі тримала тендітна жіноча ручка з красивим манікюром, - Слушаю Вас...

- Свєтка... Чуєш... Кончай придурюватись... Вертайся до мене, а? - хрипів у трубку чоловічий жалібний голос.

- Тиць... Знов ти?! Я не хочу про це все балакать. І, вообщє, у мене тут на Лангкаві роумінг..., - ліниво протягнула жінка, перевертаючись на шезлонгу, - Ну, раз вже позвонив, шо там мої пси? Заходив?

- Ага... Заходив... Плодяться, шо.. Работніки кажуть по тобі соскучились...

- В тебе вже нова жінка є і Ланос даже, а ти все мені назвонюєш... Відчепися вже! В печінках сидять твої "сімейки"! - Свєтка виключила телефон, сіла на шезлонг, втопивши свої ступні у білосніжному піску та, посміхаючись, підморгнула мулату-бармену...

ЯЗИКАТИЙ ДЖО

Паттайя, Тайланд. Музей Ріплі.
Це таке місце, щось на кшталт суміші кунсткамери, виставкої зали та квестів.

Світла зала. На стіні висить велике дзеркало та поряд з ним чорно-біле фото якогось розтатуйованого папуаса, який висулупив язик, скручений в трубочку.
Читаю легенду під тією фотографією:
- В якомусь там "лохматому" початку 19 століття жив такий собі Джо, який вмів так складать язика і блаблабла...

Кажу:
- Тю, тоже мені рекордсмен.. Шо там того язика складать?!
От і поскладала.. і не тільки я... Тим більше дзеркало висить...

Ну всьо, пройшли вже той експонат, за ним ше мільйон різних експонатів, шо й забули, шо вже бачили, а що й ні...

Далі такий довгий темний коридор. І далеко в кінці нього трохи світла десь збоку падає...
Йшла по ньому, а де світло стала. Там - віконце...
Дивишся у віконце і розумієш, шо... ти зараз знаходишся по ту сторону того дзеркала, де сам крутив язика, як татуйований Джо...
А ше розумієш, шо точно так само хтось тут стояв з тебе лахав, як ти смієшся з оцієї групи з п'ятидесяти китайців...

Не будьте Джо, але в музеї ходіть...

ЗАХАРЧЕНКО НАДІВ КОСТЮМА

Захарченко, у костюмі і з краваткою, присягав на Біблії (с)

.. на Біблії Диявола, я сподіваюся...
ДНР перевидало Codex Gigas, і костюм з краваткою були частиною ритуалу...
Тепер цьому "коронованому" дуже треба боятись святої води, срібла та загнати занозу з осики..

КОМПЛІМЕНТ

Я відвісила комплімента Юляшу, котра прийшла на здибанку в дуже симпатичному яскравому літньому платтячку:

- Юляш, ти така цвітна! ... як капуста..

Так. По-літньому...

ДІВЧАТА МАРВЕЛІВСЬКИХ БАЙОК

Якось погожого літнього вечора прогулювались ми з Вікою по парку. 

Балакали про всяке, морем любовались, карочє, свєтські такі развлєчєнія..

Проходимо, значить, мимо парковки і бачимо шось дуже круте таке припарковане, типу "машина дівчачої мєчти"... Поки стояли біля тої красоти з відкритими ротами і жадними очима, помітили шо хозяїн забув вікно закрить...

Ну, і ми давай уявлять, шо ми типу герої з якихось Марвеловських байок і як би ми хітро ту тачку вганяли...Пролізли б у віконце, як в кіні холівудському, почиркали б, предварітєльно одірваними десь під рульом, проводами... і всьо, машина мєчти вже дирчить - завелася... Лишається вдавить по пєдалям і нестися з неймовірною швидкістю по якісним дорогам Анталіїї десь в расвєт..

Ото в таких радужних мислях, йшовши далі по парку, ми стали майже повноправними володарами дорогої машини, аж поки я не перервала їх своїм питанням:
- Чуєш, а єслі там механіка?

Занавєс.

Дівчата, навіть з Марвелу, не завжди володіють прямо усіма надзвичайними можливостями...

АЛЬТЕРНАТИВНА ІСТОРІЯ ГАРБУЗОВОГО ДНЯ

Сонячно. Хутір. Майже під лісом невеличка біла мазанка.

Під дверима мазанки стоїть Василь у червоних парадних шароварах та новій, щойно вишитій по случаю маминими руками, вишиванці з чорнобривцями в руках. Переминаючись з ноги на ногу, крутить непослушного чуба та все не наважується постукать...

- Роби вже шось!, - гиркає із-за спини йому батько Йван, перехеливши фляжку "бурячанки", - І ти, Прісько, перестань хліб длубать, - звертається вже до своєї жінки, яка нервово надкусює хліб, що тримає на рушникові, - Шо свати про нас сі подумають?!

Оксана, чорнява блідолиця красуня, вдягнута у довженезну вишиванку, біля зеркала чесала косу, як побачила у вікно гостей. Підбігає до матері, мовчки тицяє пальцем їй під ребро і киває в сторону вікна. Та й починає піч колупать...

Ой, а шо ж то всьо сі значить?! - розгублено схрещує на грудях руки Оксанина матір, відчинивши двері.

Василь перехрестився і почав:
- Тітко Агафоніє, я вашу Оксанку сватать прийшов! Ось хліб, ось свати...
- А ось тобі і гарбуз! - дівчина виходить з хати та, відібравши чорнобривці, всучує хлопцю в руки величезного грабуза.
- А ось тобі і пожалуйста! - перехиляє дядько Йван ше трохи "бурячанки", - Ніхто в тобі такому червоноштанному сі не нуждає! Невстиг добалакать, а вже вхопив гарбуза!

Василь опустив очі та присів на сходи.

- Ні, ні, ні! - підбігла дівчина до матері Василя, яка вже до тої пори мовчки "надзьобала" половину буханки, та обняла її за плечі, - Я не то шоб отказую...

Василь здивовано підскочив з гарбузом зі сходів:
- А нашо ж тоді мені цього гарбуза винесла?!

- Розумієте... - тихенько потягнула своїм милодійним голосом, - Сьогодні в клюбі танці ж будуть... хочу празника…
- І?!, - поспішила дізнатись деталі Агафонія, прийшовши в себе від проіходящєго, - Видумала шо собі?!

- Василь, піду за тебе, якшо до вечора виріжеш з гарбуза свого батька портрет!

Йшли вони ввечері до клюбу разом, тримаючи в руках гарбузовий "портрет дядька Йвана". Собаки дуже вили, лякаючись тієї голови, в якої очі світились…
Народ хрестився.

Так в Україні з’явився празник – Гарбузів день, який згодом у нас перейняв і весь світ, тільки обізвали дивно, на свій манер – Хелоувіном…

ТАТУЛІК

Відправляю батьку у Фейсбуці запит, шо він, собствєнно, мій батько і шо я хочу його додати до списку родичів.
Татові приходить нотіфікейшн і я отримую від нього коротку записочку у скайпі:

- Підтвердити чи ДНК?

РОМАНТІЧЄСКІЙ ВЕЧІР

"Тема такая: встречаюсь с девушкой и думаю уже пора претендовать на секс. Думаю сделать какой-то романтик. Кто-то может посоветовать что нибудь оригинальное ну или просто что-то по делу. Проводить планируется или в съемной квартире, или в номере гостиницы. Бюджет- в пределах разумного."

- Зайка, давай зайдем в ту трьозвьоздочну гостиницю "Світанок", я там томік Пушкіна забув...
- Ой, а можеш там зразу і почитати мені? Так люблю томікі!, - кладе вона руку собі на праву грудь в прєдвкушенії вечора поезії.
- С удовольствієм, дорогая! А ще в мене якраз нерозкрита пачка шахмат в карманє...
- Та ти шо?!, - підстрибує вона і прискорює кроки по напрямку до будівлі совєцкого покрою, на якій на вивісці вже давно відсутня буква С, - Я так люблю в шах і мат!

***

Рецепція готелю "Світанок". Холл метрів 20 квадратних. Горить єдина лампочка Ілліча, вкручена у плафон, абажура нема. Полутьма.
Дебела тьотя Маша в ростянутому скатаному рожевому светрику за деревяною обшарпаною стійкою здмухує пил з пожовтілого від часу монітору.
- О, клієнтура пожалувала!, - радісно викрикнула вона.
- Добрий вєчєр, уважаємая!, - зашарівся хлопець, опустивши очі долу, - Я вам.. звоніл.. вчєра...
- А, да...було-було, - розгорнула жінка якийсь гросбух та потягнулась за окулярами, - Памятаю, канєшно, звонок. Не часто ж таке бува...
Оксана, та шо слухать томік прийшла, уважно розглядала фікус на підвіконні та іноді поглядала на свого легіня.
- У вас двєсті шестой номєр буде, - прокашлявшись прохрипіла "ресепшеоністка", подаючи ключі, - то другий етаж, поднімайтесь...
Хлопець взяв ключ та відтягнув від вазону дівчину.
О, чуть било нє забила, - підняла вказівний пацель вгору тьотя Маша, грізно нахмуривши при цьому брови, - Свічки не палить, в унітаз нічого не змивать і об штори нічо не витирать, понятно?
Хлопчина ствердно покивав декілька разів і, потягнувши за собою Оксану, швидкою ходою гайнув до сходів.

От маладьож..., - задумчиво протянула тітонька, почесуючи ляжку, - Двісті шоста комната...так...вот, знайшла...
На старенькому моніторі відкрилось вікно з он-лайн трансляцією з готельного номеру 206...

СВІДАНКА

Подзвонив мені жОніх, запропонував ввечері зустрітись.
Погодилась, кажу буду там-то й там-то, як звільнишся, то приєднуйся просто.
Він:
 - С удовольствієм, до вечора.
Ну, гуляю я. Дзвінок.
- Ань, я тут...ето... без машини оказався... а так як я доїду?! давай в другой раз...

*палмфейс*

Домовились зустрітись в другой жизні...

РАСЧЛЄНЬОНКА

Працюю дома. 
Так як дозволяє погода, зробила собі щось на кшталт кабінету на балконі.
Проголодалась. Зварила червоного борщу.
Налила в тарілку, насипала сметанки - красота. Та й понесла собі обід у "кабінет".
Поставила на стіл та розумію, шо забула ложку взяти. Пішла за нею на кухню...
Поки взяла її в руки, хтось позвонив... Замешкалась. Через кілька хвилин повертаюся на балкон, а там... 

Картина, достойна пера Стівена Кінга, не менше: сидить кіт, морда вся червона, на лапах все червоне, ніби у крові. По столу тече та "кров", стіни нею ж перемазані.
Повна расчлєньонка, - написав би Кінг.

А мій кіт просто дуже любить борщик. Їсти лапами. І стряхувати з них те що недоїв..

ПОКРОВА І ДУРДОМОСТАН

Давно-давно...
Посміхнувшись ранковому сонцю, погладивши вуса, козак заходився начесувати оселедця, адже знав шо сьогодні особливий день.
Він вдягав свої червоні шаровари та найбілішу - для особливих оказій - сорочку. З-під тієї сорочки, як завжди розхрестаної на грудях, козак діставав та цілував натільного хрестика. 
Дзвонар вже звав до церкви...
Покрий нас чесним своїм покровом та ізбави нас від усякого зла, - молився він та вірив, шо Пресвята Богородиця завжди поруч. І так буде завжди.

Ото ж маємо особливий день, щоб помолитися Матері Господній та згадати всіх козаків, які щиро вірили у свою державність та Бога.

Зі святом вас Покрови Пресвятої Богородиці!

***

Дуже не хочеться псувати таке світле свято, але не можу стриматись...

Фоном балакає пєрвий канал.
Я так розумію, шо зібрались в одному місці самі світлі уми російської інтелігенції, експерти і всьо такоє. 
Один з них каже:
- Мнє всьо равно, шо будєт з українськими солдатами - самі здохнуть чи ополчєнци убьют.. мєня больше волнуєт, што всьо ета отражаєтся на нас! санкції, ціни і т.д. І єщьо хто буде компєнсіровать то, што НАШИ солдати там страдают?!

В дурдомі кінчились ліки?!

А ше пєрвий канал думає, шо зміна дати Дня захисника вітчини приурочена до притянутої за вуха дати заснування УПА, а не до Дня українського козацтва...

ШАШЛИК З РИСОМ

Аеропорт. Дві голодні забігані після грузинських красот блондинки думають, де і чого б перекусить... 

У мене в рюкзаку два круто зажарені в олії пиріжка з мясом і рисом, куплені ше десь по вранішній дорозі на замок в Ананурі, а у Аліни в очах бєгущая строка червоним таймс ню роман 60 шрифтом "я приїхала на Кавказ не для того, шоб вже який день тим хлібом давитись!"...

- Ань, сматрі, у ніх єсть красівий свінной шашлик с рісам! Надо брать... тєм болєє у нас єсть єщьо шесть с палавіной ларі... Пайду развєдаю...

Сижу сторожу наші сумки. Аліна понесла гроші у напрямку нормальної їжі.

- Нєт, ну ти прікінь!!!, - доноситься возмущєніє зі сторони, звідки мав прийти до нас той шашлик, - За ето гоуно на палочкє с кучкой нєпонятно чєго хотят аж 20 ларі!!!

Отак легко ціна перетворює мясо на гівно, шампур на палку і рис на непонятки. Десонанс паралельних реальностей...

ПС хіба треба уточнять, які були смачні вранішні холодні просмальцьовані пиріжки?)

КОЛИ В ЧЕРЗІ ДЖИГІТ

Стоїмо в черзі на канатку до замку.

Перед нами мужчина купує собі проїзд.
- Всьо, - каже він, обертаючись до нас, - Я вас купілЬ...

Відчуваю, Тбілісі запамятається мені, як місто змістовних діалогів...

ТБІЛІСЬКІ БАЛАЧКИ

Прямо зараз діалог в таксі:

- Я пльохо знать русскі...
- Главноє, шоб ви знали город добре...
- Привезу. А ти грузінські нє говоріть?
- Нуу... гамарджоба, гєнацвалі, хінкалі, кіндзмараулі...
- ооо... так ти любіш ілі любіть?
- Ну сматря хто кого...
- Кіндзмараулі!
- А.. да... тоді люблю...
- Ну, хорошо... куда ми єхать? Дом і устріци?
- Імєнно.. дом юстіції...

КРАЇНА ЗОЛОТИХ МЕРСІВ В КОВРАХ, або ЄРЕВАН. ГЕГАРД. ГАРНІ. ГЮМРІ

- Доброго ранку, Аліна! - роздьорнула я штори, прокинувшись після нічного прильоту у Тбілісі, - На годиннику вже перша дня! Половину цікавостей ми вже пропустили...

- Шо, уже?! - не дуже колєжанка хотіла, шоб той ранок наступав, навіть якщо стрілки показували, шо вже по опівдні.

Трохи кави і в путь.

- Йомайо!, - возмутилась я,  виходячи з під’їзду.
- Ох і дубак, - підтримала мене Аліна, - Градусов пятнацать навєрноє…
- Дванадцять, - уточнила я, поглядаючи на градусник на мобільному.
- Што дєлаєм?

Нам вистачило хвилин з десять, шоб провести бліц-совєщаніє на тему «А в сусідній Вірменії + 25», шоб таксі нас везло у сторону залізнодорожнього вокзалу.
А у восьмій вечора ми вже сиділи у плацкарті та чекали зрушення поїзда.

Єреван зустрів о сьомій ранку теплом, пам’ятником Давиду на старому вокзалі та таксистом у светрику, заправленому у темно-сині спортивні штані під  до блиску налакіровані шкіряні чорні туфлі.

- О, блін, - дивувалась я, - коври на сідухах. Клас! Уютно…По-домашньому…

Далі були скульптури… безліч скульптур на Каскаді, музейні книжки, починаючи зі століття так 8, площі, блошині ринки, церква у горах, древньоримський храм, вгощання  у вірменській родині в селі, народна музика, ну, і звичайно, справжній домашній власноруч пожарений шашлик у гірської ріки в горах Кавказу…

Хтось казав, шо всі дуже люблять Грузію рівно до тих пір, поки не познайомляться з Вірменією. І , скоріш за все, я з тим повністю згідна.

- Верньомся іщо, - казала Аліна, - І на подольше би…

КОРДОН ПЛАЦКАРТОМ

Плацкарний вагон. Холод. Зупинка на грузинському кордоні.

- Оспадя боже мой, Аня!, - підкрикує Аліна, розливаючи Єгермайстер з дитячого термосу в пластікові стаканчікі, - Шо ж за холод такой собачий?!
- Ви увєрєні, шо нам на кордоні можна так грітись? - питаю я, натягуючи на себе капюшон.
- Давай. Єслі шо, то сок...

Забрали в нас паспорта. Пройшла година. Поїзд стоїть. Ми мерзнем ше більше..

- Чуєте... А може вони там на нас вже якійсь крєдіт оформляють?, - вношу я прєдположенія про долю наших паспортів.
- То ше по "соку"?
- Ага...

Принесли нам паспорта. Кредит оформили чи нє поки ше не відомо, а штампами сторінки заліпили. Поїзд рушив.

- Алін, давайте я вас зверху ше матрасом вкрию, м?, - переживаю я, бо колєжанка дуже мерзне.
- Попробуй.

Знімаю з верхньої полки той матрас, вкриваю Аліну.
- Замєчатєльно!, - каже Аліна і починає дрімать.

Але не довго. Стаємо на вірменському кордоні.
Протягую паспорт прикордоннику, в якого на шиї висить якийсь апарат типу ноутбука. Він вдивляється у моє фото, потім в мій посинілий від холоду ніс і починає монотонно мене інформіровать:

-  Гражданка України... таким гражданам можно прєбивать на тєріторії Армєнії до 180 днів. По істєчєнію того срока вам буде виписано штраф у размєрє пяті тисяч драм..
- Пятідєсяті!, - перебиває його інший прикордонник, поглажуюючи свій дебелий животик.

Я починаю давитись зі сміху, Аліна поправляє свій верхній матрас, а перший прикордонник продовжує:

- То єсть ілі штраф ілі вам придьоцо покінуть територію нашей страни.
-.. Но ви ж можєтє вийті і зайті!, - знов перебив його товстий прикордонник, щасливий від того, як він наперед рішив проблему нашого перебування у Вірменії.

- Карочє, - псіханув перший прикордонник, віддаючи мені паспорт, - Ви сколько собіраєтесь гостіть у нас?
- Два дні, - кажу.
- Всєго?! Шо ж я вам тут тогда расказиваю?!.. А назад тоже поїздом? Шестого?
- Не знаєм ше чим, але пятого..
- Пятого поєзда нєт с Єревана в Тбілісі. Только шестого... І моя смєна, - додав він, хитро так прищурившись.

Аліна протянула йому свій паспорт. Він уважно подивився як вона, ніби в коконі, з "соком" в руках сидить закутана в матрас.
- Вас ето тоже касаєтся, - поставивши штамп, прохрипів він, - А шо у вас там в Українє?
- У вас єсть много врємєні? - таким же монотонним як в нього голосом спиталась Алінка.
- Еее..., - прикордонник напряг лицевий мяз.
- Я к тому, шо обьяснєніє конфліктной ситуації у мої рідній странє може занять у вас дуже багато врємєні...
- Ааа, - видихнув вільно вірмен, - А я-то... Тогда увідімся шестого!
Підморгнув він і скрився у наступних вагонах поїзда.

- Он подумав, шо ми з тобой бєженци, - зауважила Аліна, висунувши руку з матрасного кокона, шоб добавить зігріваючого напою з термоска.
- І в нас дуже сложний путь: в один день стоять штампи Турції, Грузії та Вірменії... І на вас такий вєсьолінькій матрасік натянутий, - хіхікаю я.
- Анька, хватіт ржать, давай свой стакан...

ПОВНА ГАМАРДЖОБА, або ТБІЛІСІ. АНАНУРІ. МЦХЕТА (Самтавро, Свєтіцховелі)

Поїздка відбулася абсолютно спонтанно.

Нашвидкоруч замовленні квитки (практично в останній вагон улєтающого самольота), бронь квартири у Тбілісі і... гамарджоба, Джорджія!
Ні, не америкосовській штат, а справжня Джорджія - з джигітами, мясом, вином та нереальними пейзажами...
Багато хто здивувався, який чорт двох блондинок дьоргнув за вухо понестись у Тифліс... Тифліс? Тифліс?! 
Так, ТИФЛІС!

Здається, то було найправильніше рішення за найближчі пів року)

Нас, правда, зустрічали з аеропорту дощ, його файна колєжанка температура у градусів 12 та Суліко з таксі з правим рульом, який розвивав космічну швидкість, рухаючись по напрямку нашого тимчасового дому...

Нічний Тбілісі. То перше шо ми побачили.
І закохались... 
Потім застрелилась дієта. Вона трагічно покінчила з собою на другій порції хінкалі під кіндзмараулі... Ми дуже по ній не плакали, просто урочисто заїли то всьо свинним шашликом з хачапурі...

Навіть вайфай по всьому місту постійно нагадував, шо TBILISI LOVES YOU. І ми відповідали взаємністю, заворожено спостерігаючи з чортового колеса на горі Мтацмінда краєвид грузинської столиці...

А ше були церкви... Найперші християнські церкви...
Ананурі, в Мцхеті монастир Самтавро та церква Свєтіцховєлі...
Здається, так близько Бог до нас ще ніколи не підходив...

Можливо, коли ви відчуєте, шо вам теж дуже треба кинути всю свою домашню біготню, схопите найближчий літак на Тбілісі та під нереально мелодійну грузинську музику будете топити весь свій накопичений негатив у Алазанському вині чи молитися Богу у найсвятіших місцях...
У кожного своя Грузія. Але вона нікого не може лишити байдужим...

І, як завжди, напослєдок мудрість: пізно пить грузинське Боржомі, якшо ти вже хильнув грузинського вина!

НЄВИНОСІМАЯ ЛЬОГКОСТЬ ДЗЕНУ

Як казав Бунін, людину роблять щасливою загалом лише три речі: кохання, цікава роботка та можливість подорожувати. 

Так от щаслива я людинка, скажу я вам...

Може трохи й втомлена тим всім щастям, але хто хіба казав, шо повний дзен то буде легко?!)

ДЄЛО О ГЄНАЦИДЄ

Cотрудники Следственнго комитета России возбуддили уголовное дело о геноцидде русскоязычного населения на Донбассе. Подозреваемыми являются представители военного и политического руководства Украины. (с)

Я пєрєпрошую, шо прєпітую, але ГА?! Це не стьоб?!
Практично безпомилково можна сказать, шо Слєдствєнний Камітєт перед тим як возбудить оце діло, кончив з ділом про високотосичні наркотики.
Ото під вечір тепер мають якусь адсько-ядрьону суміш голандських грибів і просроченої сєльодкі...
Точно победять. Поставлять памятник лампочці Лєніна в знак памяті по свому маразму.

Більшість тих, хто по різні боки барикад розмовляють російською, а в "жертви геноциду" записуюють лише тих, хто з Лугандоном в голові...
Нота бене, як говориться, "любі друзі"...