КОРДОН ПЛАЦКАРТОМ

Плацкарний вагон. Холод. Зупинка на грузинському кордоні.

- Оспадя боже мой, Аня!, - підкрикує Аліна, розливаючи Єгермайстер з дитячого термосу в пластікові стаканчікі, - Шо ж за холод такой собачий?!
- Ви увєрєні, шо нам на кордоні можна так грітись? - питаю я, натягуючи на себе капюшон.
- Давай. Єслі шо, то сок...

Забрали в нас паспорта. Пройшла година. Поїзд стоїть. Ми мерзнем ше більше..

- Чуєте... А може вони там на нас вже якійсь крєдіт оформляють?, - вношу я прєдположенія про долю наших паспортів.
- То ше по "соку"?
- Ага...

Принесли нам паспорта. Кредит оформили чи нє поки ше не відомо, а штампами сторінки заліпили. Поїзд рушив.

- Алін, давайте я вас зверху ше матрасом вкрию, м?, - переживаю я, бо колєжанка дуже мерзне.
- Попробуй.

Знімаю з верхньої полки той матрас, вкриваю Аліну.
- Замєчатєльно!, - каже Аліна і починає дрімать.

Але не довго. Стаємо на вірменському кордоні.
Протягую паспорт прикордоннику, в якого на шиї висить якийсь апарат типу ноутбука. Він вдивляється у моє фото, потім в мій посинілий від холоду ніс і починає монотонно мене інформіровать:

-  Гражданка України... таким гражданам можно прєбивать на тєріторії Армєнії до 180 днів. По істєчєнію того срока вам буде виписано штраф у размєрє пяті тисяч драм..
- Пятідєсяті!, - перебиває його інший прикордонник, поглажуюючи свій дебелий животик.

Я починаю давитись зі сміху, Аліна поправляє свій верхній матрас, а перший прикордонник продовжує:

- То єсть ілі штраф ілі вам придьоцо покінуть територію нашей страни.
-.. Но ви ж можєтє вийті і зайті!, - знов перебив його товстий прикордонник, щасливий від того, як він наперед рішив проблему нашого перебування у Вірменії.

- Карочє, - псіханув перший прикордонник, віддаючи мені паспорт, - Ви сколько собіраєтесь гостіть у нас?
- Два дні, - кажу.
- Всєго?! Шо ж я вам тут тогда расказиваю?!.. А назад тоже поїздом? Шестого?
- Не знаєм ше чим, але пятого..
- Пятого поєзда нєт с Єревана в Тбілісі. Только шестого... І моя смєна, - додав він, хитро так прищурившись.

Аліна протянула йому свій паспорт. Він уважно подивився як вона, ніби в коконі, з "соком" в руках сидить закутана в матрас.
- Вас ето тоже касаєтся, - поставивши штамп, прохрипів він, - А шо у вас там в Українє?
- У вас єсть много врємєні? - таким же монотонним як в нього голосом спиталась Алінка.
- Еее..., - прикордонник напряг лицевий мяз.
- Я к тому, шо обьяснєніє конфліктной ситуації у мої рідній странє може занять у вас дуже багато врємєні...
- Ааа, - видихнув вільно вірмен, - А я-то... Тогда увідімся шестого!
Підморгнув він і скрився у наступних вагонах поїзда.

- Он подумав, шо ми з тобой бєженци, - зауважила Аліна, висунувши руку з матрасного кокона, шоб добавить зігріваючого напою з термоска.
- І в нас дуже сложний путь: в один день стоять штампи Турції, Грузії та Вірменії... І на вас такий вєсьолінькій матрасік натянутий, - хіхікаю я.
- Анька, хватіт ржать, давай свой стакан...