ПО ТУ СТОРОНУ КАЇРСЬКОЇ ДОРОГИ...

Каїр. Дорога у чотири полоси в кожну сторону. «Копієчні» пом’яті з усіх сторін, припавші пустельним пилом та міським смогом, машинки десь їдуть, спішать. Єгиптяни, підібравши свої біленьки галабеї, шоб не плутались під ногами, перебігають дорогу, як мурашки, огинаючи машини, при цьому не дуже дивлячись по сторонам. Клаксони, свист, спека…

- Чуєш…, - кажу я подрузі, стоячи на тротуарі та показуючи вказівним пальцем на обшарпаний отель, шо стоїть собі серед таких самих обшарпаних будиночків від нас через дорогу. – Нам же оце туда, да?

Подруга киває. І в тому кивку читається весь ужас…

Вона поправляє на плечах рюкзак і тихенько так каже:

- Я молода, чуєш? В Алєкс ше їхати збирались… так жить хочеться… може ми на цій стороні отель найдемо?

- Капєц… Як вони то роблять?! - дивуюся, не відриваючи погляду від десятків людей, які без проблем перебігають через сотні пролітаючих мимо автомобілів.

- О!, - підстрибнула подруга. – В мене раділась ідєя! Давай зловим таксі!

***

- Салям алєйкум, хадритак!, - звертаюся до таксиста.

- Алєйкум васалям… хехе… вам куди, хабіби, їхати? -  він дуже посміхається всіма своїми чотирма білосніжними зубами.

- Оооон туди, - показую на отель, через дорогу.

- Маганіні чи шо?! – крутить він пальцем у віска. – Перейдіть собі та й всьо! Хто це через дорогу переїжає?!

- Хадритак, ну, мін фадлак, перевези, а? Заплатим тобі гарно….

Дядько відхилився трохи, шоб через моє плече подивитись на подругу. Зміряв нашу платоспроможність. Знову посміхнувся:

- Шось ви нє очєнь на туристок схожі… Ше й на арабській калямаєш… Зато дорогу не переходите…хммм… Доллар заплатите?

- Мать, таксист аж долар хоче, - хіхікаю я, звернувшись до подруги. – Їдем чи подождьом подєшевлє?

- Ого, доллар! – стримаючи сміх, відповіла вона.

Таксіст піднапрягся, подумучи шо, скорш за все, спугнув клієнта.

- Тамам, - кажу, погоджуюсь на ту доларову поїздку, і ми сідаєм в жовту прокурену та не раз підбиту машину.

***

-Вже сорок хвилин як ми стоїмо…їсти вже хочу, - шипить подружка, мацаючи у рюкзаку, куди закотився останній бутерброд.

-Мать, кто нє відєл Каїр, той нє відєл мір, як казали у казках тисячі й одной ночі…

-Ото рівно тисячу ночєй ми з тобою вже на ту сторону вулиці і їдем… Лишається у нас одна ночь шоб той Каїр дивитись… Де той, блін, бутер?!

-Забери, мін фадлак, руку з клаксона, дядько, а? Шо ж ви тут пищите всьо врємя?!... Голова вже квадратна просто… - звертаюся до «ізвощіка».

-Не праблєма, - каже білозубий араб, весело вибиваючи на клаксоні вже трохи інакшу мелодію.

-Я вас обожнюю просто…

-Хабіби, - знов показує свої останні зуби таксист. – Мо вас завтра тоже я покатаю?

-А ти нас до завтра довезеш хоть на ту сторону, а? – злиться колежанка. – Переклади йому!

***

- Хамса гені, як і обіцяла, - передаю дядькові долар, накінець вже спинившись під отелем.

В цей момент в машині стає дуже темно, її починає трясти, а араб кричить таке, шо ні одна цензура ніде не пропустить…

Нас чіпляє бік у бік автобус і протягує за собою.

Араб ні секунди не задумуючись давить по пєдалям і ми рушаєм швидко з місця наздоганяючи автобус.

- Прєкрасна… Добре, канєшно, шо ми хоть виходить не почали…, - бурчить подружка.

- Прєключєнія только начінаються, по ходу…

- Заре ше биться начнуть, аби й нам по морді не надавали.

Таксист зупинився за автобусом, вискочив до водія та почали вони один одного матюкать, трохи штовхать та викликали поліцію.

Колєжанка найшла накінець останнього бутерброда, розділила пополам і ми, сидячи в машинці та жуючи свининку, шукали плюси в тому шо з нами відбувається у найбільшому арабському мегаполісі.

Далі приїхала поліцейська машина. З неї вийшов хлопчина років двадцяти пьяти з дуже серйозним виразом обличчя і нагладженою формою. Спочатку він підійшов до автобуса, оглянув його бокову сторону, пальцями, як ото в старіну, відміряв скільки там локтєй чи аршинов, (джинов чи шайтанов) подряпина, шось заклякав у протокол і пішов дивитись на таксішку…

- Боже всємогущій і пророк його...!, - з такими словами, він кинув той протокол долу і підбіг до нашої машини пригладжуючи кучерявого чорнявого чуба. – Буенос ночєс, мадами! Агнабєї? – уточнив він, чи ми іностранці.

- Ше й які! – крикнула подружка через привідкрите вікно на чисто українській, ховаючи за щоку гріховне м’ясо.

- Шо ви? Куда ви? Довго? Я вам нравлюсь? – затараторив поліцай, поки водії аварійних машин вже геть розгубились шо відбувається.

- Аньо, переведи йому, дуже прошу, шо я хочу вже пісять… Ми вже 2 години дорогу переходим… - попросила подруга.

- Е?

- Вона каже, шо нам би вже залишить всіх вас красавців таких і накінець заселитись і побачить Каїр… - перекладаю я.

- Я вас атвєзу.

***

Поліцейська машинка висадила нас під отелем.

Протокол так і лишився недописаним, а подряпина на таксі невідміряна…

***

-Аааайайййййй…., - кричала колежанка, висунувшись із вікна отельного номеру. – Астанавісь мгновєньє, ти… просто астанавісь!

-Дай і я на них звідси подивлюсь. Ні разу не дивилась на піраміди з вікна…

А внизу продавали свіжі хлібні лєпьошки, на ослах везли якісь свої пожиткі немолоді єгиптяни, мужчини курили кальян та грали в шахи, діти ганяли порваного м’яча, муедзин кликав на молитву, і дві блондинки висунувшись з вікна жадно ловили кожну секунду, і лише вони, піраміди, стояли незворушні, але, здавалося, раділи тому, шо навколо життя, рух і час до всіх нещадний, окрім них…