середа, 21 січня 2015 р.

ЧЕРВОНЕ БОА. детектівна інтерпритація.

"А осмелься я вести себя так, мои хозяин выгнал бы меня сразу.."
Франц Кафка. "Перевтілення"


- Він, мабуть, тут знов ночував, - бідкалась секретарка колезі на офісній кухні за філіжанкою кави. – Кабінет його открить не можу, ключ з тої сторони вставлений. То знов той будун… Терпіть не можу такі дні… Кефір, вода, купи мені високого папугая…
- Так Інокєнтій у нас Бодунович? –  хіхікнула подруга.
- Ага!, - махнула рукою. – Була історія… І все, шо в нас в офісі не в’яжеться з логікою тоже Бодуновичі…

***

На столі з червоного дерева стоять порожні пляшки всякого дорогущого алкоголю, тарілки з сирами, пів палки погризеної ковбаси, нольпять мінералкі, розмотані кубинські сигари… На дивані червоне боа і вся підлога у конфєті. Інокєнтій стоїть в кутку, колупає клювом стіну і постійно повторює «задовбав, задовбав, задовбав…»
За столом крісло повернуте до входу спинкою і явно в ньому хтось сидить і тихенько посапує…

- Жанна, ви сюда как попалі? Я ж вроді двері закривав…ілі нє… - почулося із-за крісла.
- Самі шось відкрились, то й я зайшла… А шо у вас з голосом, пане начальник? – дівчині якось не по собі стало від скрипучого голосу і вона відійшла трохи назад.
- То, навєрноє, із-за вчєрашнєго совєщанія з партньорами… не в те горло… ну, такоє… - бурмотів він голосом, який ніби цвяхом йорзав по склу.
- Кєфіру? – поцікавилась Жанна і перевела погляд з крісла на папугу. – Може «високому» визвать вєтєрінара?  Його шось циклить в кутку…
- Оспадя… не чуствую ног…і очі розліпить не можу…да, давай кєфіра і… пока всьо.

Жанна вийшла, закрила за собою двері. За дверима наткнулась на дівчину з якою раніше пила каву. Та кивнула на двері боса і у її погляді читалось питання «Шо він там?», на шо секретар відповіла мовчазним прокручування пальця у віска…

***

Всі збіглись на дикий скрипучий крик, який лунав з кабінета начальника. Жанна майже ногою відкрила двері, влетівши молнієй всередину. Від побаченого пакєт кєфіра випав з рук, лишивши на підлозі білу пляму, яка повільно розтікалась… Зверху на пляму рухнула в обморок і сама секретарка, а всі інші в паніці і з криками розбіглись хто куди…

***

- Задовбав, задовбав, задовбав… - тицяв клювом Інокєнтій Жанні у ніс.

Вона відкрила очі і махнула рукою, відганяючи від себе зацикленого папугая. Дуже боліла голова. Плаття перемазане у кефірі… 
- Я вас рошу, Жанночка, нє надо арать… - знову десь рядом заскрипів знайомий голос. - Я сам не понімаю, шо всьо ето значить…

Жанна, подивившись босу в очі, знов відключилась на пару хвилин і прийшла до тями під теж саме монотонне «задовбав»….
 - Жанночка, ви так сєбє голову разшибьотє…
- Чуєте… то шо, жарт такий? – тихо спиталась дівчина.
- Развє по мнє скажеш, шо ето смєшно?!

Перед секретаркою стояло шось, шо нагадувало начальника, від якого лишилась лише голова, а нижче неї дріботіли ніжки павука. Пів кабінету було вже в павутинні…
- Я не знаю, как у мєня ето получається, воно саме випадає і отак вот красіво всьо та паутінка обмотує… Красіво ж, да?

***

Дівчина влила в себе залишки віскаря і тільки тоді менше стала боятись усього, шо відбувалося:
- Ви хоть шось з вчора памятаєте? Як то могло статись?
- Я пробував вспомніть, але… нєт…пусто…
- І шо з Інокєнтієм теж не памятаєте?

Мужчина подивився на пташку, який докльовував поцвівший сир, та помотав головою.

***

- Альо, скора помощь? Тут такє діло… тільки не ржіть… нє, не косточка в ніс – дорослі ж люди! В нашого начальника пропали ноги. Альо… Нє, не зовсім пропали, появились інші… Такі як в паука… Альо, я ж просила не ржать… Нє, ми не пили… Ви приїдете?.... Та ну, якій вєтєрінар?!

***

- Інокєнтій, відійди від доктора! – відмахувала дівчина папугая від лікаря, який в обмороку розпластався біля кефірної плями, яку собою не дотерла дівчина.
- Как такоє возможно?! – дуже цікавився медпрацівник, спостерігаючи, як дорослий, тепер вже напівмужчина, бігає по кімнаті, замотуючи предмети в павутиння.
- Задовбав! – прокричав Інокєнтій.
- Але знаєте шо?! Голова вообщє нє баліт…не так как всігда було послє будуна, - скрипів начальник.
- Нєєє, уважаємиє… Ми Гіпократу не обіцяли павуків лікувать… Фуфуфу!

***

- Лєнка, шо робить? Ніхто його дивиться не хоче, всі бояться… Заре їсти ше попросив…
- Мух ловить в наші служебні обязанності не входить.
- От нашла ти врємя для шуток…

***

- Жанночка, может я сєгодня засну і до завтра всьо пройдьот?
- Дуже на то сподіваюсь, бо ми якось всі в тупіку…
- Задовбав! – резюміровал Інокєнтій.

***

- Ви вже 3 дні на хлібові… Далі вихідні… Пробачте, але я не зможу приходити... – казала Жанна Спідермену (як його на той час вже прозвали співробітники), який розгулював по власному кабінетові у червоному боа.

Він ніяк на то не рідреагував, запитав лише про папугу:
- Він всьо врємя одно і тоже талдичіт… то я єго задовбав штолє?
- А ви в нього питались? – посміхнулась Жанна.
- Хамітє?

***

На вранішній каві колеги ділились своїми враженнями від вихідних. Декілька сотрудніків не вийшло на роботу, бо їм було лєнь, дехто вже закурив на кухні, хоча то було категорично заборонено…
- Анархія, нє так лі?

Жанна пожала плечима. Задумалась. І через декілька хвилин мовчання тихо додала:
- Я не хочу до нього заходить сьогодні… Так мені то всьо надоїло…
- Як каже Інокєша, задовбав, да? – перепитала її подруга.
- От десь саме так…

***

Народ приходив на роботу коли хотів і як хотів. Жанна все рідше й рідше заходила до начальника, лише раз в декілька днів за двері ставила миску з хлібом та миску з водою. Ніхто з близьких чи друзів Спідермена не питався шо він і як він.
Та й він сам перестав весело мотать по куткам павутиння, а мовчки сидів у дальньому темному кутку. Папугу з кабінету забрали. Тепер він бухгалтерію діставав своїм «задовбав»…

***

- Задовбав, задовбав, задовбав…
- Ааййй! Ти мене сам задовбав! – кричала Жанна на папугу, який вже другий день звикав до її дому. – Геть не рада, шо согласілась тебе до себе взять, як той павук склеївся…
- Задовбав, задовбав, задовбав…
- Ти шо, мене навмисно із себе виводиш?!
- Задовбав, задовбав, задовбав…

В Інокєнтія полетів тапок. 
- Задовбав, задовбав, задовбав… Чуєш, Жаннулік…

Дівчина плюхнулась на диван, почувши, шо папуга до неї звертається.
І він продовжив:
- Той бухарік тоже собі багато позволяв… Спочатку «хочу високого папугая», а потім починається всяка єрунда по типу ото твоїх лєтающіх тапків, або його влитого мені в горло віскаря, – терпіть то пойло не можу! – чи то протирання мною пилі… Задовбав! Панімаєш?!

Переляканна Жанна покивала головою.

- Нічо ти не панімаєш, - сів коло неї Інокєнтій. – Коротко тобі скажу, якшо будеш мене задовбувать, то будеш повзать змією… Цепь собитій улавлюєш?

середа, 31 грудня 2014 р.

ХЕППІНЬЮЄРЮ!

- Давайте, вже якось бистрєє, дамочки! - мекала вона у рупор, путаючись дрібними ніжками у подолі яскраво синього пальта. - Мнє вже скоро на сцену, а ви всьо не готові до мєропріятія!

***

- Оспадя, куди вона ото пальто нацепила?! - дивувалась одна "панянка", стоячи в черзі за прикрасами.
- Так кожен рік шось ото подобне: то свиня якась прийде, то кінь, то оце мєлка така коза, да як нарядяться... - пояснює інша, яка вже встигла на себе накинути сріблясте боа.
- Дєд з нею! - махнула гілкою перша на синє пальто. - Ви вже шаріків та вогників собі закупили? Боюсь, шо все переді мною розберуть...
- Не волнуйтєсь, - посміхнулась вона, розправляючи свої голочки. - На всіх хватіт!

***

- О, красіво понаряжались, маладци! - знов почувся голос з рупора. - Розходьтеся вже по домам, людей начінать радувать...

Ялинки, в блискучих прикрасах та різнокольорових вогниках, повільно ковзали по снігу до горизонту.

- Красівооо як.. - любовалась тим дійством коза. - Так! Крашу губи і пішла - скоро вже, зовсім скоро, мій вихід в люди...

З НОВИМ РОКОМ!

четвер, 25 грудня 2014 р.

ПО ТУ СТОРОНУ КАЇРСЬКОЇ ДОРОГИ...

Каїр. Дорога у чотири полоси в кожну сторону. «Копієчні» пом’яті з усіх сторін, припавші пустельним пилом та міським смогом, машинки десь їдуть, спішать. Єгиптяни, підібравши свої біленьки галабеї, шоб не плутались під ногами, перебігають дорогу, як мурашки, огинаючи машини, при цьому не дуже дивлячись по сторонам. Клаксони, свист, спека…

- Чуєш…, - кажу я подрузі, стоячи на тротуарі та показуючи вказівним пальцем на обшарпаний отель, шо стоїть собі серед таких самих обшарпаних будиночків від нас через дорогу. – Нам же оце туда, да?

Подруга киває. І в тому кивку читається весь ужас…
Вона поправляє на плечах рюкзак і тихенько так каже:
- Я молода, чуєш? В Алєкс ше їхати збирались… так жить хочеться… може ми на цій стороні отель найдемо?
- Капєц… Як вони то роблять?! - дивуюся, не відриваючи погляду від десятків людей, які без проблем перебігають через сотні пролітаючих мимо автомобілів.
- О!, - підстрибнула подруга. – В мене раділась ідєя! Давай зловим таксі!

***

- Салям алєйкум, хадритак!, - звертаюся до таксиста.
- Алєйкум васалям… хехе… вам куди, хабіби, їхати? -  він дуже посміхається всіма своїми чотирма білосніжними зубами.
- Оооон туди, - показую на отель, через дорогу.
- Маганіні чи шо?! – крутить він пальцем у віска. – Перейдіть собі та й всьо! Хто це через дорогу переїжає?!
- Хадритак, ну, мін фадлак, перевези, а? Заплатим тобі гарно….

Дядько відхилився трохи, шоб через моє плече подивитись на подругу. Зміряв нашу платоспроможність. Знову посміхнувся:
- Шось ви нє очєнь на туристок схожі… Ше й на арабській калямаєш… Зато дорогу не переходите…хммм… Доллар заплатите?
- Мать, таксист аж долар хоче, - хіхікаю я, звернувшись до подруги. – Їдем чи подождьом подєшевлє?
- Ого, доллар! – стримаючи сміх, відповіла вона.

Таксіст піднапрягся, подумучи шо, скорш за все, спугнув клієнта.
- Тамам, - кажу, погоджуюсь на ту доларову поїздку, і ми сідаєм в жовту прокурену та не раз підбиту машину.

***
-Вже сорок хвилин як ми стоїмо…їсти вже хочу, - шипить подружка, мацаючи у рюкзаку, куди закотився останній бутерброд.
-Мать, кто нє відєл Каїр, той нє відєл мір, як казали у казках тисячі й одной ночі…
-Ото рівно тисячу ночєй ми з тобою вже на ту сторону вулиці і їдем… Лишається у нас одна ночь шоб той Каїр дивитись… Де той, блін, бутер?!
-Забери, мін фадлак, руку з клаксона, дядько, а? Шо ж ви тут пищите всьо врємя?!... Голова вже квадратна просто… - звертаюся до «ізвощіка».
-Не праблєма, - каже білозубий араб, весело вибиваючи на клаксоні вже трохи інакшу мелодію.
-Я вас обожнюю просто…
-Хабіби, - знов показує свої останні зуби таксист. – Мо вас завтра тоже я покатаю?
-А ти нас до завтра довезеш хоть на ту сторону, а? – злиться колежанка. – Переклади йому!

***

- Хамса гені, як і обіцяла, - передаю дядькові долар, накінець вже спинившись під отелем.
В цей момент в машині стає дуже темно, її починає трясти, а араб кричить таке, шо ні одна цензура ніде не пропустить…

Нас чіпляє бік у бік автобус і протягує за собою.
Араб ні секунди не задумуючись давить по пєдалям і ми рушаєм швидко з місця наздоганяючи автобус.

- Прєкрасна… Добре, канєшно, шо ми хоть виходить не почали…, - бурчить подружка.
- Прєключєнія только начінаються, по ходу…
- Заре ше биться начнуть, аби й нам по морді не надавали.

Таксист зупинився за автобусом, вискочив до водія та почали вони один одного матюкать, трохи штовхать та викликали поліцію.
Колєжанка найшла накінець останнього бутерброда, розділила пополам і ми, сидячи в машинці та жуючи свининку, шукали плюси в тому шо з нами відбувається у найбільшому арабському мегаполісі.
Далі приїхала поліцейська машина. З неї вийшов хлопчина років двадцяти пьяти з дуже серйозним виразом обличчя і нагладженою формою. Спочатку він підійшов до автобуса, оглянув його бокову сторону, пальцями, як ото в старіну, відміряв скільки там локтєй чи аршинов, (джинов чи шайтанов) подряпина, шось заклякав у протокол і пішов дивитись на таксішку…

- Боже всємогущій і пророк його...!, - з такими словами, він кинув той протокол долу і підбіг до нашої машини пригладжуючи кучерявого чорнявого чуба. – Буенос ночєс, мадами! Агнабєї? – уточнив він, чи ми іностранці.
- Ше й які! – крикнула подружка через привідкрите вікно на чисто українській, ховаючи за щоку гріховне м’ясо.
- Шо ви? Куда ви? Довго? Я вам нравлюсь? – затараторив поліцай, поки водії аварійних машин вже геть розгубились шо відбувається.
- Аньо, переведи йому, дуже прошу, шо я хочу вже пісять… Ми вже 2 години дорогу переходим… - попросила подруга.
- Е?
- Вона каже, шо нам би вже залишить всіх вас красавців таких і накінець заселитись і побачить Каїр… - перекладаю я.
- Я вас атвєзу.

***

Поліцейська машинка висадила нас під отелем.
Протокол так і лишився недописаним, а подряпина на таксі невідміряна…

***

-Аааайайййййй…., - кричала колежанка, висунувшись із вікна отельного номеру. – Астанавісь мгновєньє, ти… просто астанавісь!
-Дай і я на них звідси подивлюсь. Ні разу не дивилась на піраміди з вікна…

А внизу продавали свіжі хлібні лєпьошки, на ослах везли якісь свої пожиткі немолоді єгиптяни, мужчини курили кальян та грали в шахи, діти ганяли порваного м’яча, муедзин кликав на молитву, і дві блондинки висунувшись з вікна жадно ловили кожну секунду, і лише вони, піраміди, стояли незворушні, але, здавалося, раділи тому, шо навколо життя, рух і час до всіх нещадний, окрім них…


неділя, 14 грудня 2014 р.

ВЕЧЕРЯ

- О, пришла вона наканєц… Наказать треба однозначно…, - потягнувся, розліплюючи очі після десятигодинного сну. – Чуєш, альо! Жрать давай, бігом!
Вона роззулась, зняла пальто та пішла з пакетами на кухню.

- Тобі шо на вечерю готувати? – поцікавилась дівчина . – Рибу чи мяско?
- Б-І-Г-О-М!!! Я сказав… готувать вона буде… Ж-Р-А-Т-Ь!  Ж-Р-А-Т-Ь!  Ж-Р-А-Т-Ь!
-  Та чую я, шо ж ти репетуєш? – і грайливо посміхаючись додала. – Сумував?

Він сів і нахмурився…
Кожен ранок вона дуже рано кудись йде, а ввечері пізно приходить і все, на що її вистачає, то мінімальна суха вечеря, нууу…іноді звичайно балує якимось надзвичайно смачним їдлом, але….

«Мені бери, хоч вішайся… весь день – скукота… На роботу, канєшно, не підеш – в неї самої гарно получається працювати, а в мене талант спати… Можна хоч на змагання по спанню йти, медалів назбирать… Ну, то такоє… Сплю, коли просипаюся злюся на неї, і від того знов лягаю спать…»

Раптом рідний голос перервав його роздуми:
-  Йди, засранцю, їсти! Вечеря готова!
- Наканєцта! – жадно накинувся він на тарілку.

Вмившись він сів коло неї, заглядаючи у очі, так ніби в саму душу…
- Чуєш, а я-таки сумував… - зажмуривши очі, притулився до її щоки.
-  Знаю, котику…
-  Давай завтра раніше приходь, добре?
- Крілика тобі завтра принесу, ага!
- Ну, всьо…харош сантімєнтов! – буркнув він і погнав кататись на шторах…

вівторок, 11 листопада 2014 р.

ПРАВОСЛАВНИЙ БАНКІНГ

"РПЦ предложила создать систему православного банкинга" (с) 


- Дєнь добрий, святой отєц, - шукаючи місце, куди б присісти, звернувся до працівника банку худий чоловік років сорока в сірому пальто часів Союзу, жмакаючи в руках зеленого біретика. - До вас можна звернутись?
- Одну сєкунду, син мой, - поглажуючи бороду відповів чолов'яга років тридцяти в рясі і з бейджиком на грудях "о. Онуфрій". - Поправлю "іконки" на робочому столє, бо вже нічо найти не можу.

Мужчина з краю кімнати присунув табурет на позолочених ніжках оббитий червоним бархатом до столу службовця, зняв пальто й сів.

- Як звать? Вам крєдіт чи шо? - питався працівник банку Онуфрій.
- Іван я. Да, крєдіт, єслі можна... Дуже треба мені гроші, шоб кришу в хаті підлатать...
- Ви в курсє, што сума кредиту розраховується в процентном соотношенії до того, скільки ви пожертвували нам грошей за все ваше життя?
- Але ж..., - потупив очі на паркет з червоного дерева мужчина. - Але ж...
- Ага, всьо як обично, - буркнув молодик в рясі. - Зараз ви скажете, шо грошей на церкву давали, а чеки предоставить не можете, так? Вгадав?

Він відклав ручку з золотим пером, на якій Іван помітив напис Parker (бачив такі в рекламі), встав з-за столу і підійшов до вікна:
- Ми, канєшно, чєловєколюбиві - нам так положено, але ж всьому є прєдєл. Пойміть нас тоже...

Іван майже розумів...
Розумів, шо продавши навіть того табурета, на якому він сидить, він може дах повністю і не відремонтує, але дитині купить ровера зможе...

- Што же дєлать, святой отєц?
- Вам скільки треба? - питався Онуфрій, перехрестивши сєйф, який стояв коло вікна.
- Тисяч пядесят рублів...
- Пядесят.., - задумчиво повторив молодик, вертаючись до столу. - А віддавать скільки часу плануєте? У нас різні графіки погашення є...

Іван пошуршав по кишеням свого пальто та дістав звідти клаптик паперу і протягнув Онуфрію:
- То довідка про зарплату з роботи... Я розумію, шо мало... Але завод наш вже давно нікому нє нужен... Доживаєм...

Бородатий чоловік взяв довідку та голосно росміявся:
- А то всьо тому, шо ви всі думаєте лише про матеріальний світ, а не духовний... Он бачите, як у церкві всьо харашо, шо й вам, пріхожанам, помагаєм дуже...
Поклацав шось на клавіатурі, встав, підійшов до сейфу, дістав звідти пачку грошей і протягнув Івану:
- Ось тобі твій крєдіт. На скільки будете часу брать?

Іван подивився пристально в очі бородатого Онуфрія:
- ... до суда Божого.

понеділок, 10 листопада 2014 р.

ПСАРНЯ

- Шо за ідіотська ідея?! Нема нам куди дівать грошей, га?! - дуже возмущався Інокєнтій, натягуючи "сімейки", на яких від часу вже ослабла резинка.
- Карасику мій, - заламувала руки Свєтка, і намагалась видивитись поніманіє в очах чоловіка, шо вкласти всі сімейні гроші у відкриття пітомніка собак - то не просто гарна ідея, а ба навіть, геніальна, - В нас будуть плодитись лише самі прібильні породи!
- Твоя мати з сестрою штолє?! - зайшовся сміхом дебелий мужик Інокєша.
- Виноградику мій, - не вгамовувалась жіночка, поправляючи однією рукою величезні окуляри, іншою - засмальцьований локон, - Будем гроші мать з папійонів та расєйськіх тоїв...
- Та не матюгайся ти!, - буркнув чолов'яга, стукнувши кулаком по столу, - Псарню вона придумала! Купуєм Ланоса та стаєм в таксі! Я, жєнщіна, тобі всьо сказав! Ясно?!

***

- Пронто, - мобільний весь у стразах Сваровскі тримала тендітна жіноча ручка з красивим манікюром, - Слушаю Вас...
- Свєтка... Чуєш... Кончай придурюватись... Вертайся до мене, а? - хрипів у трубку чоловічий жалібний голос.
- Тиць... Знов ти?! Я не хочу про це все балакать. І, вообщє, у мене тут на Лангкаві роумінг..., - ліниво протягнула жінка, перевертаючись на шезлонгу, - Ну, раз вже позвонив, шо там мої пси? Заходив?
- Ага... Заходив... Плодяться, шо.. Работніки кажуть по тобі соскучились...
- В тебе вже нова жінка є і Ланос даже, а ти все мені назвонюєш... Відчепися вже! В печінках сидять твої "сімейки"! - Свєтка виключила телефон, сіла на шезлонг, втопивши свої ступні у білосніжному піску та, посміхаючись, підморгнула мулату-бармену...

субота, 8 листопада 2014 р.

ЯЗИКАТИЙ ДЖО

Паттайя, Тайланд. Музей Ріплі.
Це таке місце, щось на кшталт суміші кунсткамери, виставкої зали та квестів.

Світла зала. На стіні висить велике дзеркало та поряд з ним чорно-біле фото якогось розтатуйованого папуаса, який висулупив язик, скручений в трубочку.
Читаю легенду під тією фотографією:
- В якомусь там "лохматому" початку 19 століття жив такий собі Джо, який вмів так складать язика і блаблабла...

Кажу:
- Тю, тоже мені рекордсмен.. Шо там того язика складать?!
От і поскладала.. і не тільки я... Тим більше дзеркало висить...

Ну всьо, пройшли вже той експонат, за ним ше мільйон різних експонатів, шо й забули, шо вже бачили, а що й ні...

Далі такий довгий темний коридор. І далеко в кінці нього трохи світла десь збоку падає...
Йшла по ньому, а де світло стала. Там - віконце...
Дивишся у віконце і розумієш, шо... ти зараз знаходишся по ту сторону того дзеркала, де сам крутив язика, як татуйований Джо...
А ше розумієш, шо точно так само хтось тут стояв з тебе лахав, як ти смієшся з оцієї групи з п'ятидесяти китайців...

Не будьте Джо, але в музеї ходіть...

вівторок, 4 листопада 2014 р.

ЗАХАРЧЕНКО НАДІВ КОСТЮМА

Захарченко, у костюмі і з краваткою, присягав на Біблії (с)

.. на Біблії Диявола, я сподіваюся...
ДНР перевидало Codex Gigas, і костюм з краваткою були частиною ритуалу...
Тепер цьому "коронованому" дуже треба боятись святої води, срібла та загнати занозу з осики..

КОМПЛІМЕНТ

Я відвісила комплімента Юляшу, котра прийшла на здибанку в дуже симпатичному яскравому літньому платтячку:

- Юляш, ти така цвітна! ... як капуста..

Так. По-літньому...

ДІВЧАТА МАРВЕЛІВСЬКИХ БАЙОК


Якось погожого літнього вечора прогулювались ми з Вікою по парку. 
Балакали про всяке, морем любовались, карочє, свєтські такі развлєчєнія..

Проходимо, значить, мимо парковки і бачимо шось дуже круте таке припарковане, типу "машина дівчачої мєчти"... Поки стояли біля тої красоти з відкритими ротами і жадними очима, помітили шо хозяїн забув вікно закрить...
Ну, і ми давай уявлять, шо ми типу герої з якихось Марвеловських байок і як би ми хітро ту тачку вганяли...Пролізли б у віконце, як в кіні холівудському, почиркали б, предварітєльно одірваними десь під рульом, проводами... і всьо, машина мєчти вже дирчить - завелася... Лишається вдавить по пєдалям і нестися з неймовірною швидкістю по якісним дорогам Анталіїї десь в расвєт..

Ото в таких радужних мислях, йшовши далі по парку, ми стали майже повноправними володарами дорогої машини, аж поки я не перервала їх своїм питанням:
- Чуєш, а єслі там механіка?

Занавєс.

Дівчата, навіть з Марвелу, не завжди володіють прямо усіма надзвичайними можливостями...